(067) 905-30-40

До питання щодо підслідності кримінальних правопорушень і створення Державного бюро розслідувань

Прийняття Верховною Радою України 13 квітня 2012 року Кримінального процесуального кодексу України і набуття ним чинності з 20 листопада 2012 р. ще більше загострило питання щодо подальшого законодавчого врегулювання питання не лише щодо підслідності кримінальних правопорушень, але і якнайшвидшого створення Державного бюро розслідувань як окремого незалежного правоохоронного органу держави.

Відповідно до статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, а іншими словами злочинів, передбачених статтями 109 – 447 Особливої частини Кримінального кодексу України здійснюється слідчими органів внутрішніх справ, слідчими органів безпеки; слідчими органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.

Крім того, частиною 4 цієї статті КПК було передбачено, що «слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1 – 3 категорій посад, суддями та працівниками правоохоронних органів» [1, с. 97 – 98].
Разом з тим пунктом першим прикінцевих та перехідних положень Закону України від 18.09.2012 р. № 5288-VI, який «набирає чинності з 01.12.2012 р., крім пунктів 3 та 7 розділу І цього Закону, які набирають чинності з дня набрання чинності Законом України «Про державну службу» від 17 листопада 2011 р. № 4050-VI» частина 4 ст. 216 КПК викладена в новій редакції і передбачає, що:
«4. Слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених:
1) особами, зазначеними у пунктах 1, 2 та 3 частини другої статті 2 Закону України “Про державну службу”, Головою Національного банку України, його першим заступником чи заступником, членом Ради національної безпеки і оборони України;
2) суддею чи працівником правоохоронного органу;
3) службовими особами, посади яких згідно із статтею 6 Закону України “Про державну службу” віднесені до посад державної служби підгруп I-1, I-2, I-3, I-4, II-1, II-2, III-1, IV-1;
4) особами, посади яких згідно із статтею 14 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” віднесені до першої та другої категорії посад в органах місцевого самоврядування”.

Зазначена норма передбачена п. 7 розділу 1 Закону України від 18.09.2012 р. № 5288-VI і набуде чинності з 01.01. 2015 р., тобто з дня набрання чинності Законом України “Про державну службу” від 17 листопада 2011 року № 4050-VI.
Тим самим конкретизована частина 1 Прикінцевих положень КПК, яка міститься положення про те, що Державне бюро розслідувань буде створене і розпочне свою діяльність не пізніше п’яти років з дня набрання чинності КПК, тобто не пізніше 20 листопада 2017 р.

Як зазначає І.М. Козьяков «в абзаці 3 ч. 1 Прикінцевих положень окрім повноважень, покладених ч. 4 ст. 216 КПК на слідчих Державного бюро розслідувань України, зазначеному органу надано право розслідування військових злочинів, передбачених статтями 402 – 421, 423 – 435 КК. Водночас ч.1 ст. 216 КПК не містить вказівки щодо уповноваження слідчих Державного бюро розслідувань України на здійснення розслідування військових злочинів, оскільки згідно з її змістом ці функції покладаються на слідчих органів внутрішніх справ. Зазначена помилка є технічною і згодом буде усунута. На даний час справи цієї категорії розслідують слідчі прокуратури» [2, с. 635 – 636].
Зі змісту аналізованих положень законодавства можна зробити висновок про те, що з моменту як розпочне свою діяльність Державне бюро розслідувань, посад слідчих в прокуратурах не буде, а розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів) буде передано в компетенцію слідчих органів внутрішніх справ.

Логічно виникає питання, наскільки вдалим буде це рішення законодавчої влади, ліквідувавши посади слідчих в прокуратурі, передбачити їх компетенцію по розслідуванню злочинів, вчинених невеликою кількістю службових осіб, які займають особливо відповідальне становище, в новоствореному правоохоронному органі – Державному бюро розслідувань, а досудове слідство військових злочинів покласти на слідчі підрозділи системи Міністерства внутрішніх справ. Чи зможуть слідчі органів внутрішніх справ компетентно розслідувати військові злочини?
До речі варто зазначити, що підслідність в кримінальному процесуальному праві передбачає встановлену актами законодавства сукупність ознак на підставі яких можливо визначити той чи інший державний орган, який наділений компетенцією проведення досудового розслідування вчиненого злочину (правопорушення). Щодо термінів підслідність і компетенція, то з цього приводу В.В. Вапнярчук зазначає, що «поняття підслідності пов’язане з поняттям компетенції, юрисдикції і підсудності. Відмінність поняття підслідності від компетенції в тому, що підслідність характеризує відносини між органом розслідування і кримінальним провадженням з точки зору юридичних ознак провадження (об’єкта); компетенція ж – з точки зору ознак відповідного органу (суб’єкта)» [3, с. 346 – 347]. При цьому правила підслідності сприяють швидкості і якості проведення досудового розслідування, дотриманню прав учасників кримінально – процесуальної діяльності, гарантуючи їм можливість вірно адресувати свої звернення (заяви, скарги, клопотання).
Аналізуючи обсяг злочинів за статтями Кримінального кодексу України (далі – КК), які підлягали розслідуванню слідчими органів внутрішніх справ згідно ст. 112 КПК 1960 р., то це становило більше 55 %. Нині з урахуванням положень статті 216 КПК 2012 р. після створення Державного бюро розслідувань кількість злочинів за статтями КК, розслідування яких буде покладено на слідчих органів внутрішніх справ, становитиме більше 88 %. Чи зможуть слідчі підрозділи МВС в подальшому якісно, професійно і неупереджено розслідувати такий масив злочинів, передбачених відповідними статями КК ? Тому і не випадково постає таке питання. Його постановка обумовлена і тією обставиною, що згідно чинного законодавства в компетенції Міністерство внутрішніх справ знаходяться питання розкриття і розслідування злочинів, що не завжди сприяє дотриманню засад кримінального провадження, передбачених статтями 7 – 29 КПК. Прикладом може бути прийняття рішення, ще в період дії КПК 1960 р., передати розслідування умисних вбивств слідчим органів внутрішніх справ. Особливо негативні наслідки щодо дотримання засад верховенства права, законності, рівності перед законом і судом, поваги до людської гідності, забезпечення права громадян на свободу та особисту недоторканність спостерігаються в даний період через концентрацію в повноваженнях Міністерства внутрішніх справ питань розкриття і розслідування злочинів, зокрема тих, що спрямовані проти життя та здоров’я особи, проти громадської безпеки, проти громадського порядку, у сфері обігу наркотичних засобів та ін.
Обмежуючи компетенцію Міністерства внутрішніх справ України, варто звернути увагу при цьому і на інші обставини, що потребують врахування. Наприклад, чи доцільно підпорядковувати внутрішні війська Міністерству внутрішніх справ, Військову службу правопорядку Міністерству оборони України та ін.

На мою думку, приймаючи рішення про створення Державного бюро розслідувань, варто проаналізувати і можливо використати досвід інших держав в питаннях ефективної діяльності слідчих підрозділів. Чи достатньо проаналізований, наприклад, досвід Російської Федерації щодо створення в державі єдиного слідчого органу (Слідчий комітет Російської Федерації), в якому сконцентровані всі слідчі підрозділи, уникнувши при цьому їх відомчої підпорядкованості.
Аналіз змісту статті 216 КПК (Підслідність) дає підстави говорити про те, що в основу створення Державного бюро розслідувань покладений персональний (спеціальний, суб’єктний) вид підслідності, який визначається суб’єктом кримінального правопорушення, пов’язаного з особистістю підозрюваного (обвинуваченого), його службовим становищем, особливим правовим статусом у суспільстві, державі.

В.І. Фаринник, коментуючи статтю 216 КПК із змінами, внесеними на підставі Закону України від 18.09.2012 р. № 5288-VI, зазначає, що «до категорії осіб державних службовців, передбачених у п. 1 ч. 4 цієї статті, стосовно яких законодавцем передбачена можливість здійснення кримінального переслідування за вчинення ними злочину чи кримінального проступку, відносяться: Президент України, члени Кабінету Міністрів України, перші заступники та заступники міністрів; народні депутати України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Голова Національного банку України, його перший заступник чи заступники, члени Ради національної безпеки і оборони України» [4, с. 535]. З поміж посад державних службовців під час знаходження їх на державній службі законодавець у пункті 3 частини 4 ст. 216 КПК виділяє:
«- як посади державної служби підгруп І-1, ІІ-1, ІІІ-1, IV-1 – посади в Адміністрації Президента України, Раді національної безпеки і оборони України, Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Кабінету Міністрів України, Центральній виборчій комісії, Рахунковій палаті, Вищій раді юстиції, посади представників Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а також посади державної служби в Національному інституті стратегічних досліджень та Державному управлінні справами.

Також до підгрупи І-1 віднесено посади помічників, радників, уповноважених, представників Президента України, керівників патронатних служб Голови Верховної Ради України, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце – прем’єр-міністрів України.
Посади помічників і радників Голови Верховної Ради України, радників Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України, помічників і радників Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце – прем’єр-міністрів України належать до підгрупи ІІ-1. Посади інших працівників патронатних служб Голови Верховної Ради України, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України належать до підгрупи ІІІ-1. Посади помічників – консультантів народних депутатів України належать до підгрупи IV-1;- як посади державної служби підгруп І-2, ІІ-2 – посади в державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, та їх апараті, консультативних, дорадчих та інших допоміжних органах і службах, створених Президентом України (крім зазначених вище), Національному банку України, а також посади державної служби в Національній академії державного управління при Президентові України та Інституті законодавства Верховної Ради України.

Посади керівників патронатних служб членів Кабінету Міністрів України (крім Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України) належать до підгрупи І-2.
Посади працівників патронатних служб членів Кабінету Міністрів України (крім Прем’єр –міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністрів України) належать до підгрупи ІІ-2;
– як посади державної служби підгруп І-3 – посади в органі влади Автономної Республіки Крим та його апараті, державному органі, юрисдикція якого поширюється на територію однієї або кількох областей, міст Києва або Севастополя, та його апараті;
– як посади державної служби підгруп І-4 – посади в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення та їх апараті.
Серед передбачених п. 4 ч. 4 коментованої статті посад, віднесених відповідно до Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» до першої та другої категорій, законодавець наголошує на:
– посади Київського міського голови, голів обласних рад та Севастопольського міського голови (перша категорія);
– посади Сімферопольського міського голови, міських (міст – обласних центрів) голів; заступників голів обласних рад та Севастопольського міського голови, заступника міського голови – секретаря Київської міської ради (друга категорія)» [4, с. 536 – 537].

Проведений аналіз дає можливість зробити певні висновки і пропозиції:
1. Потрібно невідкладно створювати на підставі прийнятого закону Державне бюро розслідувань як спеціальний правоохоронний орган, який би об’єднав в своїй структурі всі нині існуючі слідчі підрозділи прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки, слідчі органи, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, діяльність якого б контролювалась Прокуратурою України на підставі повноважень визначених статтею 121 Конституції України. Цим самим вдалось би позбутися відомчої підпорядкованості слідчих і забезпечити їх діяльність на засадах законності, рівності усіх учасників кримінального провадження перед законом і судом.
2. Діяльність створеного Державного бюро розслідувань варто організувати за принципом спеціалізації слідчих, враховуючи певну специфіку діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів, місцевого самоврядування. Безперечно, що керівник Державного бюро розслідувань повинен призначатись на посаду Верховною Радою України.
3. Незаперечною, на думку автора, є пропозиція і щодо реформування не лише окремих підрозділів органів внутрішніх справ, а й їх пере атестування, створення якісно нової структури Міністерства внутрішніх справ.
4. Максимально прискорити і завершити реформування кримінальної юстиції відповідно до Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» [5].

Адвокат Сергій Слинько.

Список використаних джерел:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» станом на 25 травня 2012 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта, 2012. – 304 с.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково – практичний коментар : у 2 т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова – Х.: Право, 2012. – 664 с.
3. Кримінальний процес: підручник / Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій, В.П. Пшонка та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки. – Х.: Право, 2013. – 824 с.
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково – практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с.
5. Концепція реформування кримінальної юстиції України: Указ Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008 // Офіційний вісник України від 18.04.2008р., № 27, ст. 838.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *