(067) 905-30-40

Контракт – особлива форма трудового договору та його наслідки в процесі набуття права на житло

Згідно даних Державної служби статистики України в 2012 році економічно активне населення працездатного віку складало 20 мільйонів 393 тисячі 500 осіб – це 73 % населення відповідної вікової групи. При цьому кількість сімей та одинаків, які одержали житло протягом 2012 року, складає 7 тисяч.
Не поодинокі випадки запрошення підприємствами, установами та організаціями (особливо державної форми власності) спеціалістів різних галузей економіки, наукових співробітників, вчених на роботу з наданням житла. При цьому часто надходять пропозиції від посадових осіб підприємств про укладання контракту з громадянами.
Громадяни при надходженні пропозицій роботи в стабільно діючій організації, яка обіцяє: виплачувати конкурентну заробітну плату, створити для працівника соціально – побутові умови з наданням житла, часто погоджуються на переїзд в іншу місцевість, в тому числі, у великі міста. При цьому вони поступово втрачають соціальні зв’язки та можливості на попередньому місці проживання. Внаслідок чого виникає питання гарантій людини на новому місці як працівника та власника житла.
Слід зазначити, що відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 21 Кодексу Законів про працю України контракт є особливою формою трудового договору, сфера застосування якого визначається законами України.
Укладання контракту у випадках, не передбаченими законами України, не допускається тому, що це знижує рівень соціальної захищеності працівників та суперечить вимогам Конвенції МОП №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року», яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року за №3933-12.
Міністерство праці та соціальної політики України в листі від 06 травня 2000 року за №06/2-4/66 роз’яснює вимоги чинного законодавства з вказаного питання та чітко встановлює вичерпний перелік законів, якими дозволяється укладання трудового договору у формі контракту та категорії працівників або робіт. А саме:
1. Закон України «Про наукову і науково – технічну діяльність» – після виходу на пенсію науковий співробітник може бути прийнятий на роботу в наукову установу по строковому трудовому договору (контракту) (частина 5 статті 24).
2. Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» – наймані працівники по трудовому договору або контракту (стаття 19).
3. Закон України «Про загальні принципи створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» – виконавчий директор органу господарського розвитку спеціальної (вільної) економічної зони: строковий контракт (стаття 11). Забезпечення спеціальної (вільної) економічної зони працівниками здійснюється роботодавцями на контрактній основі (стаття 17).
4. Закон України «Про карантин рослин» – спеціалісти в області карантину рослин працюють на умовах трудового договору (контракту) (стаття 17).
5. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» – до роботи в робочих групах по рішеннях комітетів можуть залучатися спеціалісти на контрактній основі (пункт 5 статті 31).
6. Закон України «Про нотаріат» – стажист нотаріуса (стаття 13).
7. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» – з керівниками підприємств, установ, організацій, що відносяться до сфери управління місцевих державних адміністрацій (стаття 36).
8. Закон України «Про концесії» – концесіонер має право на контрактній основі залучати до виконання спеціальних робіт на об’єкті концесії третіх осіб (пункт 1 статті 18). Концесіонер зобов’язаний укладати відповідні законодавству трудові договори (контракти) з працівниками (пункт 2 статті 18).
9. Закон України «Про угоди про розподіл продукції» – прийом (наймання) працівників інвестором на території України для потреб угоди про розподіл продукції здійснюється шляхом укладення з ними трудового договору (контракту) (стаття 35).
10. «Основи законодавства України про культуру» – укладення договору (контракту) з іноземними юридичними і фізичними особами про будь-які форми співробітництва у сфері культури (стаття 30).
11. «Основи законодавства України про охорону здоров’я» – укладення договору (контракту) з іноземними юридичними і фізичними особами про будь-які форми співробітництва (стаття 79).
12. Закон України «Про підприємства в Україні» – керівники підприємств (стаття 16) (обов’язково для державних підприємств).
13. Закон України «Про товарну біржу» – наймані працівники за згодою сторін.
14. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» – працівники, які здійснюють медичне обслуговування, працюють у закладах освіти та культури на забруднених територіях (стаття 42).
15. Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» – залучення осіб до ліквідації радіаційних аварій та їх наслідків допускається тільки на добровільній основі, за контрактом (стаття 7).
16. Закон України «Про споживчу кооперацію» – наймання і звільнення працівників, у тому числі за контрактом, у випадках, передбачених законодавством (пункт 2 статті 14).
17. Закон України «Про адвокатуру» – помічники адвоката (стаття 8).
18. Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» – наймані працівники за трудовим договором (контрактом, угодою) (стаття 23).
19. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» – професійні спортсмени (особи, які здійснюють професійну діяльність у спорті) (стаття 23).
20. Закон України «Про зв’язок» – керівники об’єднань, підприємств і філій (стаття 16).
21. Закон України «Про залізничний транспорт» – перелік категорій працівників затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 15).
22. Закон України «Про освіту» – керівники закладів освіти, педагогічні та науково – педагогічні працівники (статті 20, 54).
23. Закон України «Про пожежну безпеку» – працівники пожежної охорони (стаття 19).
24. Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» – виконавчий директор, виконавча дирекція, наймані працівники (за згодою сторін) (статті 15, 17, 35).
25. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» – працівники апарату Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (стаття 5).
26. Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» – представники Національної ради в областях (стаття 14).
27. Закон України «Про професійно – технічну освіту» – директор державного професійно – технічного закладу (стаття 24).
28. Законом України “Про державну програму приватизації” затверджено Державну програму приватизації на 1998 рік – фонд державного майна веде облік контрактів з головами правлінь ВАТ, укладених до перших зборів акціонерів (пункт 108).
29. Кодекс торговельного мореплавства – судновий екіпаж (стаття 54).
30. Закон України «Про міліцію» – на службу до міліції приймаються на контрактній основі (стаття 17).
31. Закон України «Про цивільну оборону України» – комплектування військ цивільної оборони здійснюється також за контрактом (стаття 9). Комплектування спеціалізованих формувань цивільної оборони здійснюється за контрактом (стаття 10).
32. Закон України «Про війська Цивільної оборони України» – війська цивільної оборони комплектуються також на добровільній основі за контрактом (стаття 12).
33. Закон України «Про Національну гвардію України» – комплектування Національної гвардії України здійснюється за контрактом (стаття 6).
34. Закон України «Про Службу безпеки України» – умови і порядок виконання обов’язків працівниками – військовослужбовцями СБУ визначається укладеним договором (контрактом) (статті 19, 20).
35. Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» – у мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу але за контрактом (пункт 7 статті 7), прийом на військову службу (стаття 20).
Отже, контракт як форма трудового договору є особливим та чітко регламентованим.
За складання контракту в непередбачених законом випадках передбачено відповідальність посадових осіб підприємств, установ, організацій. Так, відповідно до частини 1 статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення порушення вимог законодавства про працю тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, яким надано право прийому на роботу, на громадян – власників підприємств чи уповноважених ними осіб до десяти мінімальних розмірів заробітної плати. Розглядають такі справи судді районних (міських) судів (частина 1 статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Важливими складовими трудового договору (контракту) для майбутнього працівника є: розмір заробітної плати, забезпечення належних соціально – побутових умов, в тому числі, надання житла (у власність, оренду, найм).
Особливим є надання житла, що знаходиться у державній власності (крім гуртожитків, які законодавець виділив окремо).
Термін «загальнодержавна (республіканська) власність» використовувався у Законі України «Про власність» від 15 квітня 1991 року, який втратив чинність згідно із Законом України від 20 червня 2007 року №997-V. Так згідно із частиною 4 статті 2 цього Закону власність в Україні виступала в таких формах: приватна, колективна та державна. Відповідно до статті 31 Закону до державної власності в Україні належали загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
На даний час статтею 326 Цивільного кодексу України встановлено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, які належать Україні. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.
Частина 3 статті 810 Цивільного кодексу України чітко встановлює, що до договору найму житла, крім найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Отже, враховуючи це, оренда житла державної власності, в тому числі, з викупом (стаття 810-1 Цивільного кодексу України) взагалі не передбачена.
Згідно із частинами 1, 2 статті 61 Житлового кодексу України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем – житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності – відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем – громадянином, на ім’я якого видано ордер.
Згідно вимог пункту 69 розділу IV Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених Постановою Ради Міністрів УРСР і Української професійної ради від 11 грудня 1984р. N470 на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 1998р. за N939 «Про вдосконалення системи державного регулювання розміру квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій» затверджено Типовий договір найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду. На підставі Постанови Кабінету Міністрів України N560 від 12 липня 2005р. вищевказана Постанова втратила чинність.
Щоб отримати жиле приміщення державного фонду у власність його необхідно приватизувати. Згідно вимог статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду – це відчуження квартири державного житлового фонду на користь громадянина України.
Державний житловий фонд – це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Стаття 2 цього закону вказує, що до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму.
Стаття 3 регламентує, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю.
Вимоги статті 5 вказують що, якщо загальна площа квартири, що підлягає приватизації, відповідає вищевказаним розрахункам, то зазначена квартира передається наймачеві та членам його сім’ї безоплатно.
До членів сім’ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Доречно зауважити, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Передача квартири здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у цій квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири.
В іншому випадку, якщо розпочинається виселення з квартири, то потрібно зважити на наступне. Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 108 Житлового кодексу України передбачено, що договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодавця лише з підстав, установлених законом, і тільки в судовому порядку, крім випадків виселення з будинків, що загрожують обвалом.
Переїзд громадянина в іншу місцевість на роботу, втрата соціальних зв’язків на попередньому місці ставить його через деякий час в положення неповернення. В такій ситуації є ризик, що цим може скористатись роботодавець при переукладанні трудової угоди (контракту), погіршуючи в якійсь мірі умови.
Тому важливо відмітити наступний аспект. Частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним.
Згідно вимог статті 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину.
Відповідно до частини 23 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» тяжкими обставинами згідно статті 233 Цивільного кодексу України можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Пункти 1, 2 частини 18, частина 28 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначають перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України. В тому числі, це правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності.
При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.
Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 Цивільного кодексу України).
Звернення до суду з даних питань також має свої особливості.
Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Стаття 55 Конституції України вказує на захист прав і свобод людини і громадянина в суді. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із частинами 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду із захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусового виконання обов’язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Згідно положень статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частина 1 статті 236 Цивільного кодексу України визначає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до вимог частини 2 Постанови №9 Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України, частиною 9 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають окремі його частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 Цивільного кодексу України суд може визнати недійсною частину правочину, з’ясувавши думку сторін правочину.
Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України — від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо позов подається за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, то згідно пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» особа звільняється від сплати судового збору.
Отже, основними принципами правовідносин у даних сферах є: чітке додержання законності та дотримання прав громадянина.

Адвокат Сергій Слинько.

Список використаних джерел:

1. Конституція України.
2. Житловий кодекс України.
3. Цивільний кодекс України.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення.
5. Кодекс Законів про працю України.
6. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».
7. Закон України «Про власність».
8. Конвенція МОП №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року», яка ратифікована Постановою Верховною Радою України від 04 лютого 1994 року за №3933-12.
9. Постанова Кабінету Міністрів України від 22 червня 1998р. за N939 «Про вдосконалення системи державного регулювання розміру квартирної плати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій».
10. Постанова №9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
11. Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених Постановою Ради Міністрів УРСР і Української профспілкової ради від 11 грудня 1984р. N470.
12. Лист Міністерства праці та соціальної політики України від 06 травня 2000 року за №06/2-4/66.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *